Мистецтво далекого сходу

Вели́кий кита́йський мур́ (长城 cháng-chéng) — кам'яних та земляних укріплень в північній частині Китаю, збудованих з метою захисту північних кордонів Китайської імперії від вторгнень різних кочових племен.[4].
Найстаріша частина муру була збудована ще в сьомому столітті до н. е.[5]
Пізніше, будівництво нових секцій тривало аж до 16 століття включно. Одна з найвідоміших частин муру збудована в 220—206 до н. е. першим імператором Китаю Цінь Ши Хуан-ді. Небагато з них дійшли до наших днів. Більшість нині існуючих були збудовані в епоху династії Мін.
Великий китайський мур простягається від Шаньхайгуань на сході до Лобнор на заході по дузі, що приблизно розмежовує південні околиці Внутрішньої Монголії. Археологічне дослідження 2008 року прийшло до висновку, що Великий мур, побудовано в епоху династії Мін (1368—1644), з усіма його секціями простягається на 8 851,8 км[6][7][8].
Ця довжина складається з 6259 км самого муру, 359,7 км траншей та 2 232,5 км природних захисних бар'єрів, таких як гори та річки[8][9][10].
Його загальна протяжність згідно з результатами 2012 року становить 21 196,18 кілометрів[11][12].
Уздовж усього Великого муру споруджені каземати для охорони та сторожові вежі, а у головних гірських проходах — фортеці.
Великий китайський мур зберігся до наших днів, переважно, у вигляді кам'яного захисного муру династії Мін (XVII століття).

Но - один з видів японського драматичного театру. Біля витоків але стояли Кан'амі Кіёцугу і його син Дзеамі Мотокійо: перший, актор народних уявлень саругаку, намагався орієнтувати своє мистецтво на дворян і аристократів, вводячи в п'єси нові елементи і змінюючи структуру вистави, а другий не тільки розвинув ідеї батька про виконавській майстерності, але і створив безліч п'єс, які і в XXI столітті продовжують входити в репертуар театру; саругаку, піддаючись реформаторської діяльності, поступово перетворився в но.
Сцена театру має канонічну конструкцію; на ній акторський ансамбль в супроводі музики і співів і розгортає дійство. Класична програма включає виконання п'яти п'єс і трьох комедійних сценок в проміжках між ними. За словами доктора мистецтвознавства Н. Г. Анариной, в театрі але «драма-текст і драма-слово знаходяться в складному сплаві з музикою-ритмом-шумами-шерехами, з танцем-пантомімою-жестом-рухом-позою-паузою, з особливою технікою співу-речитации-читання-вигуку ».

В острівній Японії сформувалися один народ, одна мова і одна культура. Основи цієї гомогенності були закладені в період Едо (1603 — 1867), коли країна проводила політику ізоляції від Заходу. Після реставрації Мейдзі 1868 року розпочалось свідоме будівництво японської національної держави, що сприяло уніфікації культури. Зокрема була проведена стандартизація японської мови, впроваджено єдину загальнонаціональну освітню і податкову системи, встановлено державну релігію синто, запроваджено військову повинність і створено єдину політичну систему цінностей на чолі з Імператором, символом нації. Ці заходи сприяли появі гомогенного національно-культурного простору. Його подальшій еволюції сприяв розвиток японської освіти та засобів масової інформації[1].
Незважаючи на формальну гомогенність японської культури, вона має об'єктивні умови для розвитку гетерогенногокультурного простору. Його існування пов'язане із географічними особливостями країни. Японські островипролягають у різних кліматичних поясах — від помірного до субтропічного, а населені райони розділені між собою високими горами. Різноманітність природних умов сприяла існуванню економічної і культурної регіональної диференціації. В часи, коли не існувало японської національної держави, а сама Японія поділялася на сотні удільних володінь, культурна гетерогенність була нормою. Мешканці Японського архіпелагу мали різні регіональні мови і були носіями радше регіональної, а не загальнонаціональної, свідомості[1].
Крім гетерогенності регіональних культур, що сприймаються в новітню добу як субкультури загальнонаціональної японської культури, в Японії існує гетерогенність соціальних культур. Вона пов'язана із явищем суспільної диференціації. Культури різних соціальних класів умовно поділяють на дві групи: консервативну самурайсько-селянську та ліберальну купецько-міщанську. Представниками першої вважаються політики, адміністратори, працівники фірм, викладачі, а представниками другої — інженери, голови підприємців, ремісники, учні тощо[1].
Левова частка японських культурних надбань є результатом розвитку імпортованих з закордону ідей, а не еволюції оригінальних японських концепцій. Так, у 4 столітті з материка до Японії проникла техніка обробки металів, сільське господарство і скотарство. У 7 столітті японці прийняли китайський буддизм, конфуціанство, даосизм, ієрогліфічну писемність, планування міст, адміністративний апарат тощо. У 16 столітті в країні поширилося християнство і вогнепальна зброя, а у 19 столітті — різноманітні надбання західної цивілізації, від системи управління до музики і живопису. Після Другої світової війни джерелом наукових, технічних і культурних ідей для японського суспільство залишається США. Більшість імпортованих концепцій та ноу-хау традиційно японізується — іноземна форма наповнюється місцевим змістом. Саме японізація запозичень, а не просте копіювання, є характерною рисою японської культури[1].
Отже в культурі Японії наявне співіснування двох сторін: новітньої загальнонаціональної гомогенності з традиційною гетерогенністю регіональних та соціальних культур. Культурні відмінності нижчого рівня виступають джерелом для формування культури вищого, всеяпонського рівня.